## Нейротипова комунікація – це “соціальна гра” У нейротипових спільнотах часто **вважається нормою**: - трохи перебільшити або прикрасити історію - пом’якшити правду, щоб “не образити” - використовувати натяки, метафори, емоційні гіперболи - казати “нічого страшного”, навіть якщо ситуація складна - “прикрасити” симптоми, щоб лікар сприйняв проблему серйозніше 🗨️ Це створює **мовний код**, який передає не тільки _факти_, а _соціальний підтекст_: "зверни увагу", "я переживаю", "я хочу підтримки". --- ## Аутистична комунікація – це точність і прямота Аутичні люди, як правило: - говорять **буквально й чесно** - не бачать сенсу перебільшувати - часто сприймають слова інших **як буквально правдиві** - вірять, що правда має значення сама по собі - **не використовують соціальну драматизацію** як форму комунікації 📌 І тут виникає парадокс: **нейровідмінна людина каже правду → але звучить “не емоційно” → їй не вірять**. --- ## Приклад із медициною: - Нейротипова людина каже лікарю: **“Я буквально помираю від болю, не можу нічого їсти, не сплю вже тиждень.”** → лікар насторожується - Людина з РАС каже: **“Біль періодичний, але досить сильний, приблизно 6 із 10. Сплю, але з перервами.”** → лікар чує: “Ну, нічого критичного, зачекаємо.” У результаті – **нейротипові “виграють” комунікативну гру**, а аутистичні люди залишаються **недочутими**, **не визнаними**, і їм іноді **не вірять**, хоча вони саме **ті, хто не перебільшував**. > [!підсумок] > Нейротипові _часто_ використовують **соціально припустиме перебільшення** – це **частина культури спілкування**, а не брехня у класичному сенсі > Аутисти **говорять буквально, чітко і правдиво**, але ця прямота **не вкладається в соціальні очікування** > Через це **їм не вірять** або вважають, що вони “не такі вже й хворі / засмучені / виснажені”, бо не “сигналізують” як звично